Марія Коружинець-Перерва. Спогади про дитинство в Карпатах і на Донбасі

Щойно у львівському видавництві “Растр-7” вийшла у світ книжечка спогадів про дитинство українки з Риму Марії Коружинець-Перерви “Марусинка”. 

Авторка присвячує свою працю “Моїм дорогим і любим – мамі, бабусі, синові й онучечці… Усім, кого недолюбила, кого обділила увагою, теплом, перед ким я завинила – усім моя любов і ця книжечка”.

А в передмові розкриває її передісторію: “Написати ці спогади мене спонукали події 2013 року, що відбулися на Майдані у Києві, захоплення Криму, розкол і окупація української території Донбасу, де залишилися жити рідні сестра й брат зі своїми сім’ями, там мамина могила, до якої я не маю змоги навідатись уже четвертий рік, бо йде справжня війна. Повсюдно на слуху «бандерівці», з одного боку, а з іншого – «москалі», і знову з пам’яті виринають оці колись невідомі мені слова, на які я не мала відповіді в далекому дитинстві. Тільки зараз розумію зміст цих слів: ось воно людське протистояння, яке тягнеться з давніх-давен і якому, здається, не буде кінця, й яке супроводжує мене з раннього дитинства аж до сивої скроні.

Вдивляючись у минуле крізь роки, а їх промайнуло понад шістдесят, опинившись далеко за межами рідного краю й Батьківщини, пройшовши не завжди легкий та вдалий шлях життя, в якому були злети й падіння, кохання і зради, розпачі й радощі життя – все таки ніщо не остудило мою душу. Колись Марусинка, а тепер Марія, я й зараз свято бережу в своєму серці любов до батьків, бабусі, дітей, онуків, до рідного краю, Батьківщини, та нестерпно болить моя душа за нашу землю, за мамину могилу, за рідних і за неможливість подолати людське протистояння.

Ця книжечка – мандрівка в історію життя маленької дівчинки, яка народилася на Донбасі, але серцем своїм прагнула в Карпати. Бо її мама змушена була в тяжкі повоєнні роки покинути свій рідний край – Галичину, гірське село Коростів, яке розкинулося в міжгір’ї мальовничих Карпат, і виїхати на відбудову Донбасу.

У книжечці оживають дитячі спогади: сум за бабусею, переживання від вимушеної зміни школи й місць проживання, любов до природи, до рідних та любих її маленькому серцю людей, роздуми над дитячою жорстокістю, якій не було й досі немає пояснення. Із забуття повертаються подробиці життя й побуту на Донбасі простих українців-переселенців із Західної України; нові люди, нові друзі, до яких дівчинці довелося звикати, але, попри всі труднощі, з якими довелося зустрітися в її маленькому світі, вона не втрачала надії на повернення туди, де залишилася рідна бабуся, перші друзі, казкові гори, де буйно цвіте квіткове розмаїття, де течуть прохолодні кришталеві води річок, де високі смереки обіймаються з хмарами, які пропливають над величавими Карпатами”.

Пропонуємо увазі читачів кілька оповідань.

 

Марія Коружинець-Перерва

МАРУСИНКА

Спогади про дитинство

КАРПАТИ

Зустріч з метеликом

Метелик тріпотів крильцями над найбільшою квіткою, яка здіймалась серед польового розмаїття, присів на мить і полетів до іншої квітки.

Дівчинка стояла й дивилася на яскравого метелика, зачарована його красою. Їй хотілося доторкнутися до нього, взяти в свої маленькі рученята, роздивитися, аби зрозуміти, як він літає.

Коли метелик підлетів до дівчинки зовсім близько, вона кинулася, щоб зловити його, але зашпорталась у високій траві й упала. Коли підвелася, то побачила, що метелик полетів далеко-далеко. Дівчинка заплакала й крізь плач почула, що її кличе бабуся:
– Марусинко, Марусиночко-о-о (так звали дівчинку мама й бабуся).

Марусинка витерла сльози, обтрусила платтячко й побігла до бабусі поділитися своєю пригодою.

Лиска

Одного дня бабуся попросила Марусинку погнати пасти корову Лиску, разом із двоюрідною сестрою Надійкою. Надійка була старша від Марусинки, їй виповнилося вже 12 років.

Дівчатка пригнали Лиску на долину, недалеко від річки. Тут густо росла свіжа соковита трава й рясніли квіти. Лиска стала жадібно пастися, мабуть їй дуже смакувало. Інколи вона махала головою, відганяючи мух і комарів, а дзвіночок, що був прив’язаний у неї на шиї, дзвенів ще голосніше.

Дівчатка розстелили на траві плахту й посідали. Надійка взяла з собою улюблену книжку «Казки». Марусинка попросила почитати, бо сама вона ще не вміла, бабуся поведе її до школи цієї осені.

Надійка читала казочки, Марусинка слухала, інколи перепитуючи, коли щось не розуміла. Лиска паслася й подзвонювала дзвіночком, даючи знати про себе.

Коли дівчатка начитались казок, вони вирішили назбирати квітів на віночки. Надійка вміла гарно їх плести, її навчила старша за неї товаришка-сусідка.

Дівчатка так захопилися збиранням квітів, що й не помітили, як Лиска, потихеньку подзвонюючи дзвіночком, потроху віддалилася від них.

Перший віночок Надійка сплела Марусинці. Дівчинка наділа його й стала на ноги, аби показати, як пасує їй віночок.

Вона закружляла й раптом помітила, як Лиска бреде річкою на другий берег. Марусинка закричала:
– Лиска, Лиска в річці!

Надійка підхопилась і вони разом побігли доганяти Лиску.

Річка була неглибока, але місцями сягала півметра. Та коли були дощі, вона перетворювалась на бурхливий потік, який змітав усе на своєму шляху.

Надійка кинулась до річки, та Лиска швидко перебрела на другий берег і зайшла на чуже поле, де росла конюшина.

Марусинка зайшла в річку, але вода була холодна, й вона не наважилась брести далі.
Надійка хутенько перебрела річку й наздогнала Лиску. Корова вже встигла потолочити конюшину. Дівчинка завернула її назад до річки, покрикуючи на неї.

Лиска зрозуміла, що зараз їй перепаде від Надійки, втекла від неї й, перебрівши річку, знову взялася пастись, ніби нічого й не сталося. Тільки інколи поглядала своїми великими очима на дівчаток, чи вони пильнують за нею.

Надійка сплела другий віночок і, глянувши як високо піднялося сонечко, сказала:
– Марусинко, пора повертатися додому, бабуся чекає, щоб подоїти Лиску.

Дівчатка наділи віночки, забрали свою книжечку й погнали Лиску додому. А дорогою примовляли, що розкажуть бабусі, як Лиска лізла в шкоду.

Підійшовши до двору, Надійка першою пішла відчиняти хвіртку для Лиски. А корова, зупинившись біля Надійки, лизнула їй щоку своїм шорстким язиком. Дівчинка зойкнула з несподіванки, не зрозумівши, чи то Лиска так поцілувала, чи розсердилась на Надійку, що та не дала їй поласувати конюшиною. Все те лишилося загадкою для дівчаток, адже Лиска не могла пояснити, що то було.

Мамалига

Задощило, в небі гриміло й блискало. Марусинка сиділа в хаті й інколи виглядала у віконечко подивитись, як у дворі від зливи утворюються великі калюжі, й вода з них стікає на дорогу.

Коли перестав дощ і знову засяяло сонце, бабуся сказала Марусинці, що завтра вдосвіта піде до лісу по гриби. А ввечері прийде Надійка й побуде з Марусинкою, доки вона повернеться з лісу.

Бабуся знала грибні місця й завжди ходила до лісу сама, не показуючи нікому своїх знахідок.

Прокинувшись уранці, дівчатка побачили на столі сніданок: пляцок, який бабуся спекла напередодні, й молоко в глечику. В хаті горіла піч, щоб їм було тепло.

Поснідавши, дівчатка знову залізли в ліжко під ковдру. Надійка читала оповідання про опришків, які жили в давнину. Марусинці набридло слухати, бо ніяк не розуміла, чому ті опришки грабували карпатських селян. Вона зіскочила з ліжка й пішла шукати, чим би зайнятися.

Дівчинка подумала, а що, як спробувати зварити мамалигу. Коли повернеться бабуся, вони з Надійкою пригостять її. Марусинка розказала про свій намір-затію Надійці, їй це сподобалось.

Надійка вилила все молоко з глечика в баняк і поставила на плиту. Марусинка збігала до комори, де зберігалося борошно, сало, зерно, й принесла повну велику миску кукурудзяного борошна.

Коли молоко стало закипати, Надійка не встигла відставити баняк, і молоко збігло на плиту. Почало диміти, й пішов запах горілого молока.

Дівчатка почистили плиту й стали куховарити далі. Надійка звеліла Марусинці обережно сипати борошно в молоко, а вона помішуватиме дерев’яною колотівкою, щоб борошно не збивалось у грудки.
Марусинка помаленьку сипала борошно, а Надійка крутила колотівкою. Несподівано все борошно з миски сипонулось у баняк, аж бризки розлетілись по плиті, а борошно взялося великою грудкою, яку вже неможливо було розбити колотівкою.

Бризки мамалиги почали пригорати й диміти. Дівчатка спершу розгубилися, а тоді мерщій заходилися змітати згорілі шматки мамалиги віником. Запахло горілою мамалигою, й хату заповнив сизий дим. Дівчатка відчинили двері й стали розганяти його рушником. Вони забули про банячок з мамалигою, який залишили на плиті.

Цієї миті до хати увійшла бабуся з повним кошиком грибів. Злякавшись, що щось сталося з дівчатками, вона покликала:
– Надійко, Марусинко, де ви? Що горить?

Дівчатка наввипередки почали розказувати, що хотіли зварити мамалиги, аби почастувати бабусю, коли вона повернеться з лісу, але все борошно висипалося в банячок, і мамалига розбризкалася по плиті.

Бабуся глянула на плиту, побачила, що банячок стоїть на вогні, й у ньому щось булькає. Вона швиденько зняла його з плити й винесла надвір.

Дівчатка подивилися одна на одну і розсміялися. Їхні личка, коси брови й вії були припорошені борошном.

Бабуся насварила дівчаток і суворо звеліла:
– Тепер удвох відмиватимете банячок од пригорілої мамалиги.

Вона наказала дівчаткам більше не підходити до плити, коли самі вдома. Дівчатка стояли перед бабусею з опущеними головами, їм було шкода, що не вдалося почастувати бабусю. Бабуся ще раз глянула на дівчаток і, усміхнувшись, мовила:
– Ось подивіться в дзеркало, які ви красуні.

Дівчатка теж заусміхалися й підійшли до дзеркала. Показуючи пальцем одна на іншу, вони розсміялися.

Дозволивши дівчаткам удосталь повеселитися, бабуся сказала:
– Годі , повмивайтеся й допоможіть мені перебрати грибочки.

Грибів бабуся принесла багато: майже всі білі й лише трохи лисичок. Відібравши лисички й кілька білих грибів, бабуся почала смажити їх на обід. У решти грибів бабуся звеліла дівчаткам повідрізати ніжки від шапочок і понанизувати на ниточки, аби висушити на зиму. Вона показала дівчаткам, як це робиться. Дівчатка швиденько нанизували гриби на нитки. Вони поспішали, бо в хаті вже пахло смаженими грибами впереміш із пахощами варених корінців петрушки в курячому розсолі. Все це викликало в них нестерпний апетит.

За обідом дівчатка знову розповідали бабусі, як вони хотіли пригостити її мамалигою, та всі разом посміялися над пригодою, що сталася з ними.

Дорога гостя

Весняне сонечко підіймалося вище й дужче зігрівало землю. Сніг розтанув і на його місці зазеленіла молоденька травичка.

Вийшовши зі школи, Марусинка раділа весняним змінам у природі. Вона так чекала на весну, бо навесні має приїхати з Донбасу її матуся.

Мама привезла Марусинку до бабусі в Карпати, коли їй було п’ять рочків, і обіцяла скоро забрати. Але сталося непередбачуване, й мама не змоги приїхати по донечку. Коли дівчинці виповнилося сім років, бабуся відвела її до школи в перший клас.

Марусинка була життєрадісна й кмітлива дівчинка. Їй подобалося біля бабусі, вона охоче ходила до школи, любила свою першу вчительку, товаришувала з однокласниками. Але бували хвилини, коли вона сумувала за мамою й маленьким братиком – Васильком.
Марусинка йшла, весело наспівуючи. Не доходячи до бабусиної хати, вона зустріла листоношу, яка загадково усміхнулася й сказала, що вдома на неї чекає дорога гостя.
Марусинка мерщій побігла додому, її серденько радісно трепетало. Вона здогадалася, що дорога гостя – це її мама. Відчинивши двері, вона побачила серед кімнати свою рідненьку матусю й кинулася до неї в обійми.

Мама міцно пригорнула свою донечку, обцілувала й сказала:
– Доню, я приїхала по тебе.

Через два дні Марусинка з мамою їхали в поїзді далі й далі від бабусі, від улюбленої вчительки, від товаришів і мальовничих Карпат – на далекий Донбас, де на неї чекали братик, нова школа, нові товариші й нові пригоди.

Москалька

Улітку, після закінчення навчального року, Марусинка попросила маму, щоб та відправила її до бабусі в Карпати. Вона мріяла про це з того часу, як мама привезла її на Донбас. Третього дня від початку канікул мама зібрала нехитрі Марусинчині речі, посадила її у поїзд і доручила провідниці приглянути за нею, сказавши, що у Львові дівчинку зустріне мамин брат.

Приїхавши в село, Марусинка зупинилася біля сільського клубу, вона з цікавістю роздивлялася довкола, на церкву з блискучими на сонці банями, школу, яка світилася віконцями, наче вітаючись з дівчинкою. Вона заплющила очі, прислухалась і почула дзюрчання води: це гомонів маленький потічок, який протікає посеред села. Їй одразу пригадалось як узимку після школи вона ковзалася на тому потічку з товаришкою Миросею.

Марусинка відчула як забилося її сердечко від дорогих спогадів, набрала повні груди гірського цілющого повітря і закружляла наче у вальсі. Її переповнювало почуття радості від того, що нарешті вона знову у своєму просторі, серед зелених гір і за мить побачить й обніме рідну бабусю… Побачить хатину, в якій підростала, подвір’я, де колись узимку ліпила сніговичків, і маленький струмочок, яким вона пробувала відправитися у велику мандрівку до своєї мами на далекий Донбас.

Переповнена почуттями дівчинка стрімкою ходою зайшла на бабусине обійстя. Бабуся вже чекала на дівчинку і вийшла їй назустріч, широко усміхаючись. Міцно обнявши дівчинку, вона розглядала її, промовляючи: «Яка велика та гарна виросла моя Марусиночка, як я рада, що ти приїхала до мене!» І знову міцно пригортала її до себе.
У хаті, де вона колись зростала, Марусинці дуже захотілося все довкола уважно роздивитися. Вона обійшла дві невеличкі кімнати, помітивши зміни, які відбулися за час її відсутності. Аж раптом дівчинка вгледіла на поличці знайомий зошит. Марусинка придивилася й упізнала: то був її зошит, колись давно випадково залитий чорнилом, коли вона ковзалася на портфелі взимку на річці. Бабуся берегла його, бо він нагадував їй про онучку і той час, коли дівчинка жила з нею.

Погортавши сторінки, Марусинка усміхнулася, згадала свої пригоди, метелика, мандрівку… Та від спогадів дівчинку відірвав бабусин голос: вона кликала її до столу обідати. Почастувавши Марусинку обідом, бабуся розпитала її про маму, братика, школу, а та, в свою чергу, розпитувала про колишніх однокласників, про товаришку, їй хотілося скоріше побачитися з ними, але несподівано у хату увійшли дві дівчинки і кинулися до бабусі в обійми. Марусинка розгублено дивилася на дівчаток.

Бабуся привіталася з дівчатками, підвела їх до Марусинки і сказала: «Ось іще одна ваша двоюрідна сестричка, яка приїхала на канікули до нас із Донбасу, будете разом розважатись».

Дівчатка зацікавлено подивилися на Марусинку, уважно розглядаючи її, а потім, познайомившись ближче, запросили піти разом до річки, яка протікала за бабусиним городом. Гукаючи одна одну дзвінкими дитячими голосами, вони вибігли з хати й понеслися стежкою вздовж городу до води.

Марусинка й собі побігла за дівчатками, але час від часу вона на мить зупинялась, щоб знову й знову відчути духмяні пахощі квітів, соковитої трави, свіжість прохолодної гірської води й роздивитися метеликів. Вони грайливо перелітали з квітки на квітку точнісінько, як колись, коли вона була ще меншою і хотіла зловити метелика, аби роздивитись та, зашпортавшись у високій траві, впала. Усі ці пригоди чіпко тримала дитяча пам’ять, і вони часто спливали в її дитячій голові за час перебування на Донбасі. Але тепер їй здалося, що вона найщасливіша дівчинка у світі, бо вона знову опинилася біля рідної бабусі в казкових Карпатах.

Марусинка назбирала два невеликі пучечки польових ромашок, підбігла до дівчаток і простягнула кожній по букетику: «Дєвочкі, ето для вас!». Дівчатка перезирнулися, старша з них щось сказала на вухо молодшій, а після того менша запитала у Марусинки: «Чому ти живеш на Донбасі?»

Марусинка розгублено почала пояснювати, що живе біля мами з братиком та сестричкою, але раніше жила у бабусі й ходила до школи, в якій вчаться й дівчатка. Вони знову перезирнулися і голосно засміялися, показуючи на неї пальцями. Раптом Марусинчине вухо різонув дзвінкий голос старшої дівчинки: «Москалька!». Його підхопила й менша дівчинка: «Москалька!», і обидві почали тікати від Марусинки.

Марусинка зніяковіла, їй не було знайоме слово «москалька», і вона не знала, що воно означає. Вона розгублено подивилася дітям услід, а потім і сама побігла за ними до бабусиного подвір’я. А в повітрі все розносилося: «Москалька! Москалька!»

На подвір’ї на дівчаток уже чекав їхній батько – рідний брат Марусинчиної мами. Почувши їхні крики, він висварив дівчаток і наказав більше не повторювати таких слів. Після вечері, коли бабуся поклала Марусинку спати, дівчинка довго не могла заснути. Вона пригадала, що у школі на Донбасі діти так само  сміялися з її рідної мови й викрикували: «Бандєровка!», тицяючи в неї пальцем.

Після довгих дитячих роздумів, коли у Марусинки вже злипалися оченята, вона подумала, що вранці обов’язково розпитає у бабусі про ці слова.

Тоді Марусинка нарешті заплющила очі і зі щасливою усмішкою полинула в казковий сон, у якому вона, як і зараз, була знову біля рідної бабусі в омріяних і милих серцю Карпатах.

 

ДОНБАС

Невідомість

До станції Дебальцеве поїзд прибув на світанку. Зійшовши на перон, Марусинка відчула прохолоду сирого повітря. Крізь густий туман ледь жевріли ліхтарі, вказуючи напрям до вокзалу.

Увійшовши у вокзал, мама відшукала вільну лавку, де вони могли пересидіти в теплі, очікуючи, доки розвидниться й розійдеться туман.

Дівчинка заспаними очима роздивлялася довкола – у залі було накурено й тісно. Хто сидів на чемоданах, хто спав на голій лавці. А віддалік на підлозі, на саморобному низькому візочку сидів безногий літній чоловік, спираючись обома руками на маленькі дерев’яні милиці.

Дівчинка пригорнулась до мами й непомітно заснула. Невдовзі мама розбудила її:
– Марусинко, прокидайся, нам треба їхати далі.

Коли вийшли з вокзалу, туман уже розійшовся, сонце пробивалося крізь сірі хмари. Марусинка в одній руці несла портфелика, в якому були її зошити й улюблена читанка, а другою трималася за маму.

Вони вийшли не невелику привокзальну площу, де на них чекала запряжена двома кіньми підвода, яку тут називали – лінійка.

На лінійці сидів кремезний дядько з кудлатою бородою й курив цигарку. Побачивши маму, він зліз із лінійки й голосно привітався:
– Здравствуйтє! С прієздом! Как тєбя зовут, малишка? – спитав він Марусинку.

Дівчинка насупилась, їй не сподобався цей голосистий дядько, промовчала й сховалася за мамину спідницю.

Поскладавши свої пожитки, вони сіли на лінійку. Марусинка чіпко трималася за маму, їй було холодно й трохи боязко. Лінійку хитало й трясло по розбитій дорозі, а дядько все під-ганяв і підганяв коней, розмахуючи батогом і покрикуючи:
– Ну пашлі, вараниє!

Дівчинка притиснула до себе портфелика, ще міцніше притулилася до мами й заплющила очі. Вона згадувала свою бабусю, друзів, школу, думала, як вони там. З цими спогадами ді-вчинка заснула. Снилися їй милі Карпати, зелене поле і яскраві барвисті метелики.

Розбудив Марусинку гучний голос бородатого дядька:
– Тпру-у-у, – гукнув той, зупиняючи коней, – вот і приєхалі.

Дівчинка підхопилася й не зразу зрозуміла, де вона, бо засинала з дорогими спогадами для її ніжної, вразливої душі.

Зайшовши в хату, де жила мама, дівчинка зніяковіла. Тут було холодно й майже порожньо. Хата складалася з маленької кухні й кімнати. Мама занесла старенький чемодан і запросила Марусинку до кімнати.

Пройшовши в кімнату, дівчинка обвела її очима. Посередині стояв стіл і два старенькі стільці, під стіною стояло ліжко. Над ліжком висів саморобний килим, на якому фарбами намальовано небо, а на ньому три ангелики й мама-ангел з трьома червоними черешнями в губах. Під вікном стояла невелика скриня, а на ній – дзеркало.

Пройшовши до столу, дівчинка, не роздягаючись, присіла на стілець і так сиділа, притискаючи до себе портфелика. Марусинка подумки знову полетіла до бабусиної хати, де завжди було тепло, пахло сушеними грибами, зіллям і пампухами.

Від спогадів Марусинку відірвала мама, яка зайшла в кімнату й сказала:
– Роздягайся доню, зараз поснідаємо.

Вона поставила на стіл бабусині пампухи, запарений чай із зілля, що його дала бабуся.
Після снідання мама заходилася розкладати Марусинчині речі. Дівчинка допомагала мамі: обережно поклала в мамину скриню свою сорочечку й спідничку, які їй вишила бабуся. Їй хотілося швидше закінчити прибирання й побігти по братика – Василька, який залишився з сусідкою, поки мама їздила до бабусі по Марусинку.

Незабаром скрипнули й відчинилися двері, дівчинка обернулася й побачила маленького білявого хлопчика, а позаду нього – високу худорляву жінку. Побачивши маму, хлопчик кинувся до неї й голосно заплакав.

Мама обняла Василька, заспокоїла, підвела до Марусинки:
– Ось і твоя сестричка – Марусинка, вона повернулася від бабусі. Тепер ми завжди будемо разом, – мама пригорнула обох до себе, цілуючи по черзі.

«Бандєровка»

Другого дня Марусинка сама йшла до школи, бо мама ще на світанку пішла в поле.

На перехресті доріг на неї вже чекала Люба. По дорозі дівчатка домовились попросити вчительку, щоб сісти удвох за парту. Люба була сміливіша й підійшла до вчительки попросити дозволу сісти разом з Марусинкою, вчителька дозволила.

Марусинка зраділа, що Люба буде поруч. Тепер їй не так самотньо буде й можна спитати Любу, коли щось не зрозуміє.

Після уроків діти обступили Марусинку й стали розпитувати, чому вона ходить у виши-тій сорочечці й де знаходяться Карпати. Тільки-но дівчинка почала розповідати, як раптом підбіг хлопець зі старшого класу, розмахуючи портфелем, штовхнув Марусинку й крикнув:
– Бандєровка, бандєровка, – і втік.

Дехто з дітей засміявся, Марусинка зніяковіла, розгубилася, вона не зрозуміла, чому засміялися діти і що таке «бандєровка».

Сльози навернулися їй на очі, й щоб не розплакатись перед дітьми, вона щодуху побігла додому й не чула, як слідом бігла Люба й кликала її.

Прийшовши додому, Марусинка розказала мамі, що сталося біля школи, й спитала, чому хлопчик обізвав її «бандєровкою».

Мама пожаліла донечку й мовила:
– Не звертай уваги, він не розуміє, що каже.

Пригорнувши Марусинку, мама сказала:
– Потерпи, доню, до закінчення школи. Восени підеш в іншу школу, до міста, там тебе не кривдитимуть.

Дівчинка міцніше пригорнулася до мами й промовила:
– Мамочко, давай поїдемо до бабусі…

Мама лагідно погладила донечку по голівці:
– Донечко, прийде час, і ми поїдемо, а поки що змушені жити тут.

Марусинка глянула на маму й помітила, як у неї по щоці скотилася сльоза. Але мама швиденько підвелася, усміхнулась і сказала:
– Давай швиденько зробимо домашнє завдання й підемо по братика в дитсадок.

За домашнім завданням Марусинку постійно відволікала думка, чому мама заплакала, розмовляючи з нею. Їй хотілося розпитати про це маму, але пора було йти по братика, й дівчинка подумала:
– Розпитаю по дорозі.

Баба Марта

Одного дня, коли Марусинка збиралася до школи, мама сказала, що піде разом з нею й познайомить її з бабою Мартою, яка жила неподалік від школи. Марусинка зможе заходити до неї після уроків, коли мама затримуватиметься на роботі.

Коли вони підійшли до школи, то майже в шкільному дворі дівчинка розгледіла маленьку, низьку, ніби врослу в землю хатинку. Вона була побілена, з маленькими шибками, вкрита плескатим камінням.

Двері відчинила старенька, невеликого зросту бабуся й, щиро усміхаючись, запросила їх до хати:
– Прошу, заходьте…

Вони увійшли в маленьку хатину. В ній було тепло й пахло пампухами.
– Як у моєї рідної бабусі, – подумала Марусинка.

На стінах висіли фотографії в рамках під вишитими рушниками, на покуті – ікона з лампадкою. Ліжко накрите вишитим простирадлом, а на ньому горою лежали подушки. Земляна долівка застелена саморобною старенькою доріжкою.

Баба Марта запросила їх до столу. За чаєм мама попросила бабу Марту, щоб Марусинка після школи побула з нею, бо сама дуже пізно повернеться з роботи. Мама працювала в польовій бригаді, де вони вирощували розсаду помідорів, капусти для висадки в полі.

Баба Марта радо погодилась, обняла дівчинку й сказала:
– Приходь, я чекатиму.

Марусинка зраділа. Баба Марта нагадала їй рідну бабусю, вона відчула себе захищеною, і вже не так страшно було йти до школи.

Після уроків Марусинка зайшла до баби Марти. Вона нагодувала дівчинку смачним борщем з квасолею, а тоді подала запечений цукровий буряк, який виявився дуже солодким і приємним на смак.

Пообідавши, вони довго розмовляли. Баба Марта говорила по-українськи, й Марусинка захоплено слухала її.

Баба Марта жила сама. Родом була з Івано-Франківщини. Після війни її родина завербувалась на Донбас: чоловік із старшим сином – на шахту, а вона з меншим сином – у колгосп.

Чоловік невдовзі помер, старший син загинув у шахті, а менший потрапив під трактор, коли збирали картоплю. Розповідаючи, бабуся перебирала пальцями фартуха, й дівчинці було помітно, як у старенької тремтять руки, а сліз не було, мабуть, вона їх усі вже виплакала.

Дівчинці стало шкода стареньку, вона підійшла, обняла її й пообіцяла приходити до неї частіше, щоб тій не було самотньо.

Так і поріднилися дві душі – старенької бабусі й маленької дівчинки, яким так бракувало тепла й підтримки.

Відтоді Марусинка завжди заходила до баби Марти, вона пригощала її, чим могла, розпитувала як справи в школі, розповідала про своє невеселе дитинство, тяжке воєнне лихоліття й теперішнє самотнє існування.

Баба Марта шкодувала, що не може повернутися до своєї рідної оселі, яку змушена була залишити після війни, під час великого переселення на відбудову Донбасу.

А Марусинка розповідала бабі Марті про свою рідну бабусю, про пригоди, які траплялися з нею, про чарівні й милі її серцю мальовничі Карпати.