Неправильно прожите життя
Радянська влада мала біологічне чуття на чужака, носія іншої моральної культури. Система відбору кадрів мала кілька серйозних фільтрів, які перешкоджали входженню в партійний режим людей, що володіли здатністю постійно дотримуватися канонів істинно партійної поведінки. Щирість не була очікуваною категорією, режим вимагав високого ступеня пристосуванства й нещирості.
Честь і гідність. Це все, що необхідно людині, аби прожити недовге, але голодне життя. Я живу довго. І не голодно. Сім років таборів у рахунок не йдуть, голодовки протесту через лють, яка переповнювала мене, були моїм особистим вибором. Більшість відбувала свій термін спокійно, мудро. Так, саме так, я міг тоді померти.
Нова історія України змішала всіх нас в один народ, в одне суспільство. Чи маємо ми право стверджувати, що жадали демократії й незалежності, якщо з радістю й надією обрали першим своїм президентом гіршого з гірших, ідеологічного ката, за своєю посадою покликаного протистояти навіть запаху демократії й державної незалежності? Тут мова йде не про особисті якості першого президента, а тільки про імплантацію ним цинізму й нещирості в наше державне майбутнє.
Нова Україна, тим не менш, подарувала всім нам досі заборонені можливості. На жаль, у більшості своїй ними негайно скористалися ті, що раніше дотримувалися тієї справжньої партійної поведінки. І кримінальні авторитети, які починали свою соціальну активність з банального бандитизму. Всі вони, як і слід було очікувати, не стали правозахисниками чи вільними фермерами. Вони, без усяких громадських опитувань і референдумів, стали справжніми, впевненими господарями країни і утверджуваного в ній латиноамериканського типу держави.
У багатьох із них позаду залишилися «замовлення», упокоєні під асфальтом і бетоном боржники й конкуренти. Короткий харчовий ланцюжок від гри в наперстки до першого мільярда в офшорному банку переконала їх у повній своїй безкарності. Їхні розбещені діти, вирощені в атмосфері вседозволеності, вступили в престижні школи в Англії, Швейцарії, Іспанії, розполохуючи своєю поведінкою дітей місцевих мільйонерів і мільярдерів.
Колишні політичні в’язні часів Брежнєва щиро вирішили йти у владу. Не для заробляння особистого капіталу. Вони хотіли побудувати українську державу. Ту, що їм здавалася єдино правильною. До них з натхненням приєдналися сіренькі радянські літератори й інші колишні агенти КДБ. То був час нескінченної парламентської сварки, де протилежною стороною стали оплачувані російським бюджетом «переконані» комуністи й прогресивні соціалісти.
Ніколи не забуду публічну заяву вже тоді зовсім не бідного Петра Симоненка про те, що Володимир Ленін – Великий Українець! Це ж який треба було мати цинізмом і тренінг лицемірства… Сьогодні цей персонаж знову з’являється на телеекранах. Так ми йдемо в Європу, разом з ним.
Неспроможність чергової української влади для мене очевидна. І не тільки для мене. І для мене не так уже й важливо, чи є ці молодики з «95-го кварталу» та його околиць користолюбцями. Корупція – далеко не нове явище в українському житті. Для мене набагато важливіше інше: вони імпотенти. Нездібні й невиліковні.
Я часто оглядаюся. Аналізую себе і своє минуле. Сьогодні чітко бачу: моя наївна спроба очистити свою професію від зловживань була марною. Навіть так, нерозумною. Це була моя помилка, що позбавила мене нормальної молодості. І була друга, не менш болюча помилка: спроба надати українській психіатричній системі цивілізованого, людського обличчя.
Даремно. Батька так званої уповільненої шизофренії академіка Снєжнєвського в Москві змінила агресивна, зла й погано навчена Уляна Супрун у Києві. А хор славослів’я радянської психіатричної номенклатури на адресу Снєжнєвського змінився хором славослів’я послів західної «сімки» в Києві на адресу так званої медичної реформи. Вони чомусь уникали лікувати себе й свої сім’ї в цілком американського лікаря Супрун та її спеціально підібраного українського оточення.
Ось і все моє життя. Від Снєжнєвського до Супрун. Неправильно прожите життя.
Семен ГЛУЗМАН
Ракурс
10.10.2020
